Катя Бльостка

пам’ятаю, що бути мамою — це важлива, але не єдина складова мого життя. Я щодня повторюю, що мої діти мені нічого не винні. Вони не просилися на цей світ. Це було моє свідоме рішення — народити їх. Вони не зобов’язані виправдовувати мої сподівання та надії. Я не маю права самореалізовуватися через них, вішаючи на їхні голови тягар власних мрії, які не здійснилися, бо мені забракло сили, бажання, сміливості втілити їх у реальність.

Не можна вчити дітей берегти матеріальні речі (з яких, до речі, вони виростуть уже через пів року) шляхом внутрішніх моральних репресій.

Пошли мені мудрості, щоб помічати красу таких буденних моментів. Щоб не забувати радіти їм. Щоб не обезцінювати їх. Бо мої діти так швидко ростуть. Вони ж спать лягають одними, а прокидаються вже іншими. Більшими, дорослішими, іншими… І три мішка грошей також, всєлєнна, пошли. Але це вже не обізатєльно…».