Михайло Грушевський

Але память людська добре не держить подїй довше як два—три покоління, а далї починає мішати

Вони сподівалися, що національно-демократичний парламентський рух на чолі з Павлом Мілюковим у пориві вдячності українцям — борцям із царським режимом — надасть необхідні свободи українському рухові. А тому українцям треба шукати прихильності ліберальних росіян, а не формувати спільний український фронт у протистоянні з російськими політиками поступового табору. Звісно, таке капітулянство було не до душі Михайлові Грушевському, який закликав спиратися на власні сили й не сподіватися на подачки з панського столу російської політики. Історик сприймав становище лібералів-киян як виклик новочасному українському руху, що визначився з позицією — не догоджати російському великодержавному імперіалізмові, а витримувати та популяризувати українську лінію на культурну окремішність від Росії.

Бо саме культура зробить українську націю вільною, якщо вона зуміє витіснити з України імперські культурні форми метропольних націй

країнським в Україні життя робила національна інтелігенція, яка ставала на рейки побудови окремішнього культурно-політичного суспільства. Якщо цього не було, воно автоматично перетворювалося на надбання імперських культур. А тому важливим для свідомого українця мала бути, скажімо, написана українська книжка, її зміст та автор, а не товарообіг одеського торгового порту чи пуди виплавленого в Лисичанську чавуну. До економіки увага буде звернута тоді, як виросте та національна інтелігенція, як її постулати стануть політичними вимогами широкого загалу людності, зокрема підприємців та банкірів.

національному питанні був тотальний наступ російського уряду на українську мову як цивілізаційне знаряддя нації. Причому не лише письмової, але навіть усного мовлення. Послідовна й сувора цензура щодо українських видань майже спинила розвій національного руху; 4) найбільше гальмо — це брак національної освіти та української школи на Наддніпрянщині. Російська школа на Наддніпрянщини — одна з причин неписьменності українського селянства, яке не розуміє російської мови як чужої.

Під впливом цієї офіційної термінології попередні назви і в літературі Росії та Західної Європи починає витісняти цей «малоруський» терм

Останки великих човнів або кораблїв в ріжних меньших українських річках, тепер уже не плавних, показуть, що вони були далеко богатші водою; де-які річки вже на памяти історії цїлком змалїли, от хоч би історична київська Либедь.

На заходї карпатський гірський пояс, а на півночи лїсовий, з непрохідними нетрами і болотами, обидва мало приступні для живійших зносин, мало ввідні для людського житя, були найбільш консервативними ча

частями, де найбільше заховувало ся і досїзаховалось останків колишнього. Вони не грали нїколи особливо визначної ролї в полїтичнім і культурнім житю, але мали важне значіннє, служачи сховищами, резервоарами, куди збирала ся людність з слабше захищених країв і переховувала ся в небезпечних часах.

Дальше на захід — було безпечнїйше, бо дальше від Азії, від степу, близше лїсу, між лїсом і горами. Тому в Галичинї й на Волини могла неперервано держати ся культурна і суспільно-полїтична традиція українського житя.