Віра Кучменко

у справжньому сенсі відповідальність — це цілком добровільний акт, реакція людини на потреби іншої людини висловлені або ні. Бути «відповідальним» означає вміти й бути готовим «відповісти».

Мабуть, не варто наголошувати на тому, що здатність любити як акт давання залежить від розвитку характеру особистості. Це припускає набуття переважно плідної орієнтації, за якої особистість переборола залежність, нарцистичну всемогутність, бажання використовувати інших чи схильність до нагромадження. Вона мусить вірити у власні сили, мати мужність покладатися на себе під час досягнення своєї мети. Що більше людині бракує таких якостей, то дужче вона боїться віддавати себе, а отже, й любити.

І поки спимо, ми впевнені, що те, що бачимо уві сні, є так само реальним, як і наше сприйняття дійсності.

Уві сні ми є творцями подій, режисерами драм, що віддзеркалюють наші бажання та страхи (а іноді наші здогади й судження).

Ця традиція передусім ґрунтується не на тому, щоб передавати певні знання, а на тому, щоб передавати певні людські якості.

Якщо прийдешні покоління більше не бачитимуть таких якостей, культура, що існує вже понад п’ять тисяч років, загине, хай навіть знання й надалі передаватимуть і розвиватимуть.

Любов матері до життя передається дитині так само легко, як і її тривога

стосунки матері й дитини за своєю природою рівності не передбачають: один потребує допомоги, а інший її забезпечує.

Ця теорія природи егоїзму є результатом психоаналітичної роботи з невротичним «альтруїзмом», симптомом неврозу, що спостерігається в багатьох людей, які потерпають не від нього, а від інших симптомів, із ним пов’язаними. Це депресія, втома, нездатність працювати, проблеми в любовних стосунках та інші. Альтруїзм не лише не відчувають як «симптом» — дуже часто його сприймають як рису характеру, що спроможна компенсувати брак чогось, і такі особи ним пишаються. «Безкорислива» людина «не потребує нічого для себе», вона «живе виключно заради інших» і пишається, що не вважає себе за важливу. Вона почувається спантеличеною, коли розуміє, що нещасна, попри свій альтруїзм, і що її взаємини з найближчими людьми насправді не дають задоволення. Аналітична робота в цьому напрямку свідчить про те, що цей альтруїзм не є чимось окремим від інших симптомів, насправді він постає одним із них — і нерідко найважливішим; що людина почувається паралізованою, коли йдеться про можливість любити або ж чимось насолоджуватися; що її переповнює ворожість до життя, а під маскою альтруїзму насправді ховається майже непомітна, але водночас сильна зосередженість на своєму «я». Таку людину можна зцілити тільки тоді, коли її альтруїзм розглядатимуть як симптом, подібно до інших. Саме так можна компенсувати брак продуктивності, на якому ґрунтується ця безкорисливість та інші її проблеми.

Щоб компенсувати монотонний спосіб життя за умов восьмигодинного робочого дня, людина проводила решту часу абсолютно недисципліновано, дозволяючи собі лінуватися.