Д.Ю. Березіна

нашій справі дрібниць немає

Один психотерапевт якось стверджував, що найкращий спосіб заснути — це фізично виснажитися. Втомитися такою мірою, що, тільки-но ляжеш, тебе миттю затягне в дрімоту.

Щось добре стається лише з тими, хто вміє чекати

Скільки жахливих речей стається з жінками, бо вони вважають, що неввічливо напо­лягати на своєму?

А ще він читав, що коли вішаєшся, то впродовж тих останніх кількох хвиль, коли мозку вже бракує кисню, біль минає і ти просто безтурботно пливеш собі, відбуваєш у небуття.

Всі ці роки, що я тинялася по тих незліченних психотерапевтах, які ставили мені всі можливі діагнози — маніакальність, синдром жертви булінгу, ПТСР, просто божевілля, — всі ці роки я страждала від звичайнісінької людської недуги — розбитого серця

Тато вітається зі мною лагідно, але водночас у тоні його чути стриманість — такий собі натяк на те, що чекає на мене попереду. Ані обіймів, ані поцілунку в щоку. Натомість він заправляє мені за вухо пасмо волосся, так само, як робив це, коли я була ще зовсім маленька.

Мама кривиться — передбачувано. Слово «депресія» стосовно єдиної дитини змушує її нервуватися. Мені не подобається ним зловживати, але іноді це — єдиний спосіб спрямувати в інше річище розмову, яка стала надто вже особистою.

ені кортить пригорнутися до нього. Доторкнутися. Міцно обійняти. Я завжди була таткова донечка. Між нами є особливий зв’язок, що сформувався тоді, в саду, коли він гойдав мене на тій пластмасовій гойдалці.

Коли мене чотири місяці тому випустили з лікарні, щось підштовхнуло мене в новому напрямку. Не можу до пуття пояснити, що воно таке було. Може, я врешті-решт усвідомила, що так далі тривати не може. Саме тоді я остаточно все вирішила.