Дарина Гнатко

вирішили скористатись нагодою

Але того мороку, від котрого крижаніла кров, тієї чужої присутності вона вже не відчувала, й усе одно поснула тільки тоді, коли за вікнами густа темрява почала розбавлятися сірим молоком світанку.

— Ой сестричко, я такого красеня щойно зустріла.

Ярина дещо спохмурніла.

— Якого ще красеня…

Уляна помовчала, а тоді швидко заговорила:

— Солдата чи гусара, не знаю, як уже вони там звуться. Та не те головне… Головне інше… Чи ж повіриш ти мені, сестричко… йду я собі вулицею від хрещеної, а воно так слизько, й біля дворища діда Коваля так раптом послизнулася, що й заверещала від страху, й гадала вже, що геть упадуся… коли ж підхопили мене руки сильні й говір москалівський пролунався над вухом самісіньким:

— Астарожно, красавіца!

Я так і здригнулася, мало що втямивши собі з того, бо дуже збентежив мене дотик той недозволенний чоловічий… обернулася швидко, а слова так і застиглися в мені непромовленими… бо прямо перед собою зустріла я погляд очей, що кольором своїм були наче те небо яснеє та чистеє, й дивилися вони на мене й весело, й пильно, й якось уже так… Чи ж повіриш, сестро, що я в очі ті тільки поглянула, так наче й перевернувся для мене весь світ, зроби­лося і хороше, і незнайомо, що жарами лице обпекло. Поглянула потім — а на нім же хворма москалівська та солдатська…

Ярина швидко перехрестилася.

— Улянко, сестро, бережи тебе Господь від тих москалівських солдатів!

Ясне, омріяне личко Уляни дещо спохмурнілося.