Томас Кініллі

Доля, казав гер Шиндлер, — це не мотузка без кінця. Це гумка. Що далі ти пнешся вперед, то з більшою силою тебе відкине назад.

Партійна лінія щодо джазу полягала в тому, що він не лише є занепадницьким мистецтвом, а ще й має африканське, недолюдське коріння.

Гетто означало скупченість, тісноту в помешканнях, спільні санвузли, суперечки через місце для сушіння білизни. А проте ця ситуація своєрідним чином освячувала винятковість єврейського народу — і можна було разом співати, вести зрозумілі вузькому колу вчені розмови та сіоністські балачки пліч-о-пліч у кав’ярнях, де ідей, на відміну від вершків, ніколи не бракувало.

Навіть цього літа люди за мурами чіплялися за думку, що гетто — хоч і мала, але постійна їхня територія. У це було доволі легко повірити у 1941 році.

Безсоромність оцих людей, яких теж мати народила, які пишуть листи додому (що вони там пишуть?), була найстрашнішим у тому, що побачив Оскар. Він знав, що їм не соромно, адже вартовий навіть не відчув, що має запобігти тому, щоб малятко в червоному побачило той жах. А найгірше: якщо вони не соромляться, значить, мають офіційне розпорядження.

Завжди краще дати людям змогу слухати дикі чутки, вважати їх перебільшенням і сподіватися далі.

коли вбивство є настільки повсякденним, систематичним, поставленим на конвеєр, як нині в Кракові, навряд чи можна тихим героїзмом відвести шаленство цієї системи.

Більшості з них дріт потрібен лише як декорація, щоб вони переконали себе, що перебувають в ув’язненні проти власної волі.

В Оскара був своєрідний комерційний талант поводитися з людьми, яких зневажав, так, наче вони були йому духовними братами, і це введе гера коменданта в таку глибоку оману, що він до кінця вважатиме Оскара другом.

Будь сталевим, казали ті документи, адже єврейська дитина — це культурна міна вповільненої дії, єврейка — це біологія зради, а єврей — то ворог такого рівня непримиренності, яка й не снилася жодному росіянину.