Герман Мелвілл

краще спати в одному ліжку з тверезим канібалом, ніж з п’яним християнином".

А втім, цей самий евроклідон може бути досить приємним зефіром для того, хто сидить удома й спокійно гріє ноги перед

— Скоро прийде, — запевнив хазяїн заїзду.
У мене мимоволі зринули якісь підозри щодо того «темновидого» гарпунника. «Ну що ж, коли вже так вийшло і нам доведеться спати в одному ліжку, то хай принаймні роздягнеться й ляже перший», — подумав я.
Повечерявши, все товариство вернулось до зали, і я, не знаючи, чим себе зайняти, вирішив, що пробуду решту вечора глядачем.
Та ось знадвору почувся дикий гамір. Хазяїн схопився й гукнув:
— Це команда «Дельфіна»! Я чув, що вони вернулись: їх уранці побачили на обрії. Три роки в плаванні, трюми повнісінькі. Ура, хлопці! Тепер маємо найсвіжіші новини з Фіджі!
В сінях загупали матроські чоботи, двері розчахнулись навстіж, і до зали ввалилася досить-таки грізна на вигляд юрба моряків. Усі в кошлатих вахтових плащах, на головах — вовняні шарфи, всі обшарпані — лата на латі, вуса й бороди пообмерзали, неначе то вперлась до заїзду зграя лабрадорських ведмедів. Вони щойно зійшли зі свого судна на берег, і «Кит» був першим домом, до якого вони вступили. Тож і не диво, що всі посунули прямо до китової пащі, де новітній Йона — зморшкуватий дідусик, що порядкував там, — зразу поналивав їм повні вщерть склянки. Один з них поскаржився на прикрий нежить, і Йона наколотив йому схожого на дьоготь цілющого трунку з джину та меляси, запевняючи, що то чудові ліки від будь-якої застуди або нежитю, хоч би яких задавнених і байдуже де набутих — чи біля узбережжя Лабрадору, а чи з навітряного боку якогось айсберга.
Хміль скоро вдарив їм у голови, як звичайно бував навіть з найнепритореннішими пияками, коли вони щойно вернуться з моря і пустяться в буйну гульню.
Проте я помітив, що один з них держиться трохи осторонь, і хоч він видимо не хотів псувати товаришам веселого настрою своїм тверезим виглядом, та все ж стримувався й не галасував так, як решта. Цей чоловік зацікавив мене зразу; а що волею морських богів він мав стати моїм товаришем по плаванню (тобто, власне, по ліжку в кубрику), то я дозволю собі трохи докладніше змалювати його. Він мав добрих шість футів зросту, гарні широкі плечі й огруддя — як барило. Нечасто я зустрічав таких крем’язнів. Обличчя його було аж брунатне, таке засмагле, і білі зуби аж світились на ньому; але в глибокій тіні очей маячили якісь спомини — видно, не дуже радісні. По голосу я зразу почув, що він з Півдня, а по високій і міцній постаті побачив: це, певне, вірджінець, горянин з Аллеганського кряжа. Коли його товариші розгаласувались так, що далі вже нікуди, він потихеньку вийшов, і я більше не бачив його аж до тої хвилини, коли ми зустрілись на судні. Та дуже скоро товариші похопилися, що його не стало, загукали: «Балкінгтон! Балкінгтон! Де ж це Балкінгтон!» — і кинулися з зали шукати його. Видно, весь екіпаж за щось дуже любив цього чоловіка.
Було вже близько дев’ятої години вечора; після недавнього гамору в залі запанувала якась аж надприродна тиша, і в мені відродилась надія здійснити один невеличкий задум, що з’явився в мене перед самим приходом моряків.
Ніхто в світі не любить спати вдвох із