Е. Дж. Фінн

І якщо я не хочу померти, мені треба почати жити.

алкоголь — це анестезія, за допомогою якої ми переживаємо операцію життя.

Я відчуваю, що десь усередині тебе є хтось, про кого ніхто не знає.

Мене ж, навпаки, дуже цікавить. Не її тіло — блідий гребінь хребта, лопатки, схожі на хирляві крила, ясно-блакитний ліфчик, що обіймає її груди: як тільки щось із переліченого вимальовується в моєму об’єктиві, я відвертаюсь — мене цікавлять життя, які вона веде. Життя у множині. Яких на два більше, ніж у мене.

Я відчуваю, що десь усередині тебе є хтось, про кого ніхто не знає.

«А ти на купчастих хмарах», — відповіла я йому. Потім він цілував мене, довго та повільно.

«Моя люба дівчинко, не можна битися головою об реальність і стверджувати, що її немає».

Там так холодно. — Він роззирається навколо. — А тут дуже темно.

— Тому що на вулиці дуже світло, — кажу я, хоча він має рацію.

Почуваюся здатною боротись, готовою до нового дня. Готовою до келиха вина. Лише одного.

Вперше за останні кілька днів я відчуваю себе розслабленою, впевненою. Навіть корисною. Так, ніби я знову опинилася на Вісімдесят восьмій вулиці, у своєму кабінеті й допомагаю пацієнтові. Тільки об’єднуйтесь.
Мені це потрібно, можливо, навіть більше, ніж Ліззі.