Рей Бредбері

Створюйте самотужки засоби порятунку,— і якщо втопитеся, то принаймні знатимете, що пливли до берега.

Як же віддячити містерові Джонасу за те, що він для мене зробив? — думав Дуглас. — Як відплатити йому за добро? Нема чим, ну просто нема чим. Таке не відплачується. А що ж тоді вдіяти? Що?.. Може, зробити добро комусь іншому? — подумав він. — Передати його по колу. Оглядітися довкруг, знайти когось, хто цього потребує, та й до діла. Мабуть, це єдиний спосіб…

Вмирущий має свої переваги: коли нема чого втрачати, не боїшся ризику.

Тієї ночі, коли він помер, світ утратив десять мільйонів прекрасних вчинків

І коли він помер, я раптом зрозумів: я плачу не за ним, а за тими речами, які він створював.

Він не був щасливий. Ні, він нещасний. Він сказав це сам собі. Визнав як факт. Він носив своє щастя, мов маску, а дівчина зірвала її і втекла через лужок, і вже не можна постукати до неї в двері, щоб вона повернула йому цю маску.

— А найбільше,— вела дівчина далі,— я люблю спостерігати за людьми. Буває, цілісінький день їжджу в метро, дивлюся на них, прислухаюсь до їхніх розмов. Мені кортить знати, хто вони, чого хочуть, куди їдуть.

Інколи я підслуховую розмови в метро чи біля фонтанчиків з питною водою. І знаєте що?

— Що?

— Люди ні про що не говорять.

Бо ця смерть буде для нього смертю чужої людини, чиє обличчя він мигцем бачив на вулиці чи в газеті. І раптом йому здалося це таким жахливим, що він заплакав,— не від думки про смерть Мілдред, а від думки, що не зможе плакати, коли вона помре. Дурний, спустошений чоловік біля дурної, спустошеної жінки, яку та голодна зміюка спустошила ще більше!

Всі ці «дядечки», «тітоньки», «двоюрідні брати» й «сестри», «племінниці», «племінники», які жили на цих стінах, зграя балакучих мавп, що торохтять, не кажучи нічого, але голосно, голосно, голосно! Він з самого початку назвав їх «родичами»: «Як ся має дядечко Луїс?» — «Хто?» — «А тітонька Мод?»