Василь Шкляр

Дурна була, тоді ще не мала й шістнадцяти, хоча вчилася вже в містечку на курсах крою та шиття. Не пішла в десятий клас, а вдома й раді; батько п’яничка, й мати коло нього змучилася: іди, Катре, матимеш на шматок хліба.

винила у всьому себе. Це вона винна, що Степан не беріг себе, він боявся не стільки хвороби, як того, щоб Катерина не знала про неї. Він любив її і весь час гороїжився, показував, який він міцний та дужий: хапався за найважчий мішок, за ціпа, за косу, за вила, а вона не могла його зупинити, хоч давно знала, що Степанові не можна так надриватися.

— Настя, — сказала я. — Анастасія.

хто і якими дозами може виміряти більшу чи меншу кров?

Люблю впертих людей.

— Чому впертих?

— Бо ті, що відразу з усім погоджуються, обіцяють, світять до тебе зубами, — ніколи ні чорта не зроблять. Скажуть: вибачайте, не вийшло. А вперті як? Вони спершу впираються, огинаються, потім сердяться, далі закипають гнівом і ненавистю, а тоді дивись — усе зроблено. І коли зроблено — вони починають радіти, як діти. Тому, що вдалося, вийшло… І дякують тобі за те, що їх напоумив.

Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі.

Тисячолітня праматір тримала обома руками свого живота, в якому теплилося життя. Життя, життя…

Чудний ти, світе! Отак живеш десь у тихому куточку, день при дні робиш свою роботу, радієш, журишся своїми клопотами і думаєш, що так скрізь. Сходить і заходить сонце, прокидаєшся і лягаєш спати, і здається, все живе засинає разом з тобою, і на землі настають тиша і спокій. А потім якась турбота поведе тебе в дорогу і бачиш, що воно зовсім не так, що ти, світе, вируєш день і ніч, немає тобі спочинку ні на хвилину. Гуркотять крізь тебе поїзди, їдуть і їдуть кудись люди, і краю тому немає

Степан казав, що Щедрик (це він його так називав) завжди веселий, такий собі жвавий бешкетун, скрізь устигає, все бачить і чує, скрізь свого носа стромляє, але добрим людям ніколи не робить зла, навпаки, добрим він завжди стає у пригоді, хоч вони й не знають, хто то їм помагає. Так казав їй Степан, проте вона побачила Щедрика сумним і нещасним, таким, що й сам не міг собі дати ради, не те щоб комусь допомогти.

Вони вже об’їздили всіх лікарів, пооббивали пороги знахарям, що зналися на всілякому зіллі, але ні зіллячко, ні порошки, ні уколи не помогли, і Степан сказав: баста. Він взагалі не пішов би далі сільського медпункту, якби не вона, Катерина, якби він