Ентоні Дорр

прокидається під слабкий уривчастий гул, трохи гучніший за дзижчання. Ніби десь віддалік мухи б’ються об шибку.

Бувають щасливі й нещасливі випадки. Щодня удача хилиться в той чи той бік.

офісні працівники прибувають похапцем

— Лоретто, ти знаєш, звідки беруться діаманти, як ростуть кристали? Додаванням мікроскопічних шарів, кілька тисяч атомів щомісяця, кожен наступний поверх попереднього. Тисячоліття за тисячоліттям. Отак назбируються й вигадки. Усі старі камені збирають вигадки.

«Розплющте очі, — закінчує чоловік, — і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться навіки»

«Якщо в жилах людини не тече така сама кров, як у вас, нічому не можна вірити»

Розплющте очі, — закінчує чоловік, — і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться навіки

«Дивися на перепони як на можливості, Райнгольде. Черпай із них натхнення».

Однак який порядок вони тут наводять? Валізи, черги, зарюмсані діти, солдати, у яких в очах застигла вічність, що повертаються до рідних міст, — у якій системі підвищується порядок? Точно не в Києві, не у Львові й не у Варшаві. Тут Аїд. І людей так багато, ніби велетенські російські фабрики виробляють нових щохвилини. Убийте тисячу, а ми зробимо ще десять.

Час — штука порска: дай йому вислизнути раз, і вже ніколи не вдасться знову вхопити його за хвіст.