Павло Загребельний

. Досі вважав, що знав Хуррем, як самого себе. Але жінка ніколи не може бути знана занадто. Чоловік усе життя шукає чогось у жінці, заглиблюється в неї, і ніколи це не набридає. Коли це жінка

А він? Хто він? Кат чи жертва? Перед цією жінкою не був ні тим, ні тим. Не кат і не жертва, а просто закоханий у жінку — ось третя правда на світі. Святість без бога, досконалість без віри ,й надії — ось жінка, але не кожна, а тільки така, як Хуррем Хасекі, а може, тільки вона єдина

Не знав, як його звати, чи є на світі той паша, але був 'переконаний: знайде й знищить, бо володіє найвищою владою, а влада коли й не завжди може творити й народжувати щось нове, то в нищенні перешкод не мав ніколи.

Стамбул — найненажерливіша з столиць світу. Так велося ще від грецьких імператорів, недарма ж Фатіх уже й після завоювання Константинополя ,цілих три роки не наважувався переносити туди столицю з Едірне. Султан Селім, який провів усе своє царювання в походах, не вельми переймався Стамбулом, не дбав про столицю, встановлені (Ще за Фатіха норми постачання Стамбула не змінювалися, а тим .часом місто росло, кількість нероб побільшувалася щодня, зажерливості столиці не було ні впину, ні меж, і, коли Сулеймаи після походів на Белград і Родос на кілька років засів у своїх палацах, він вжахнувся від Стамбула, який постав перед ним велетенським, вічно роззявленим ротом, бездонною горлянкою, невситимим шлунком. Столиця зжирала все надбане провінціями в один день,

Стамбул поставав у всій своїй обідраній,
брудній, пересиченій диким життям красі. Тілесні корчі вулиць. Голуби коло мечетей. Неробство й сновигання тисяч людей. Гуляння замість сміху й плачу. Гуляння від голоду. Від розпачу. Від самотност

невдоволена, це була якась прірва, готова поглинути цілий світ, "ненаситний молох, який вимагав принесення йому в жертву всього живого, жертя й питва, одягу й молитов, дров і ходи, посуду й прянощів, зброї й квітів, солодощів і солі, мудрості й вогню, мечетей і базарів, коней і кішок, рабів і розбійників, суддів і підмітальників вулиць. Вдень і вночі з усіх усюд везено до Стамбула сушею й морем хліб і м'ясо, рис, мед, олію — для страв і для освітлення, сир, садовину й городину, прянощі, фарби, хутра, оздоби. З Румелії й Анатолії йшли безконечні отари овець, з Волощини й Молдавії воли, з Криму коні, продовольство прибувало до пристаней Текфурдаг, Геліболу, Гюмюль-дюйне, Ун-капани.

Старий Сінам-ага, страждаючи від хворощів, втомлено споглядає шістьох вродливих чорнооких молодих жінок, скованих докупи за шиї. Всіх їх заполонено, викрадено, у двох одібрано цицькових дитяток, усіх продано на невільничому торзі в Кафі, майже нагих кинуто на кадригу

Кадрига скрадається понад берегами, береться далі й далі на південь — до благословенних земель Анатолії, до Богазічі-Босфору, до священного Стамбула, де цих молодих чужинок уже ждуть у солодких гаремах.

Спочивають втомлені метушнею і недосконалістю світу старі очі Сінам-аги на гнучких білих тілах бранок. І хоч негоже правовірному споглядати жіночу гріховну наготу, та хай втішаться бодай очі старого Сінам-аги подорожнім видовищем слов'янських рабинь, коли вже тіло немічне.

Благенька тканина, ніби одяг голого короля з дитячої казки, перед голодними чоловічими поглядами сама собою знищувалася і не ставала на заваді бачити те, що хотілося бачити їм обом: звабливу шию, виткі руки, високі груди, тугий зад, дужі ноги, але й те, що так чи інакше лишалося під захистом легенької вдягачки, теж не почувалося в поневоленні, воно все вигойдувалося, випорскувало, вистрілювало, вигравало кожним м’язом, кожною жилочкою, кожним нервом — і вогонь тільки прицільний, тільки на згубу, тільки на знищення, безжальний і безпощадний, з усіх систем і калібрів. Гострі груди рвуть лискучий атлас ліфчика, цілячись у тебе, мов зенітки, від погляду на м’язистий плаский живіт в грудях виникає тужливе відчуття тривоги, як на танкодромі перед учбовими стрільбами, коли ти ще не знаєш, чи сам перший стрельнеш по супротивнику, чи стрельне він по тобі; а ще ж щомиттєва загроза вступу до бою резерву головного командування: розложистих стегон, стуманілих очей, ледь розхилених соковитих губ, які світяться таким пожадливим блиском, що Шульга не наважувався бодай крадькома позирнути на них,