Milan Kundera

У світі вічного повернення на кожному вчинку лежить невблаганний тягар відповідальності. Ось чому Ніцше називав думку вічного повернення найважчим тягарем (das schwerste Gewicht).

Якщо вічне повернення — важка гиря, тоді наше життя може видатися чарівно легким.
Але чи справді тяжкість жахлива, а легкість чарівна?
Вага нас чавить, ми згинаємося під нею, вона притискає нас до землі. Але в любовній поезії всіх часів жінка мріє про тягар чоловічого тіла. Отже, найважче є водночас образом найінтенсивнішого наповнення життя. Що важчий тягар, то ближче наше життя до землі, реальніше й правдивіше.
І навпаки, абсолютна відсутність тягаря спричинює те, що людина стає легшою за повітря, злітає вгору, віддаляється від землі, від земного буття, стає напівреальною, а її рухи — і вільними, і безглуздими водночас.
То чому ж віддамо перевагу? Тяжкості чи легкості?

Людина нічого не знає, до чого мусить прагнути, бо живе одне-єдине життя й не може ні порівняти його зі своїми попередніми життями, ні виправити його в наступних життях.

життя завжди подібне до ескіза. Втім "ескіз" не точне слово, бо ескіз є завжди начерком чогось, підготовкою до картини, тоді як ескіз нашого життя є ескізом до нічого, начерком, що не став картиною.

Те, що відбулось одного разу, ніби й не відбулося ніколи. Якщо людині суджено прожити одне-єдине життя — то це ніби вона не жила взагалі.

Томаш казав сам собі: кохатися з жінкою й спати з жінкою — дві пристрасті не тільки різні, але майже протилежні. Кохання проявляється не в бажанні любощів (це поширюється на незліченну кількість жінок), а в бажанні разом спати (це прагнення обмежується лиш однією жінкою).

Компроміс урятував країну від найгіршого: страт і масових депортацій до Сибіру, чого боялися всі. Але одне було ясно: чехи муситимуть схилити голову перед завойовником, відтепер вони завжди затинатимуться, хапатимуть ротом повітря, як Александр Дубчек. Тріумф скінчився. Настали принизливі будні.

тяжкість, необхідність і вартісність — три поняття, внутрішньо залежні одне від одного: лише те, що необхідне, є важке, лише те, що важить, має ціну.

Але як довго мучило б його співчуття? До смерті? Чи рік? Чи місяць? Чи, може, лише тиждень?
Як він міг це перевірити?

Школярик на уроці фізики може робити досліди, аби пересвідчитись у правдивості тієї чи іншої наукової гіпотези. Але людина доросла, оскільки живе лиш одне життя, не має можливості перевірити гіпотезу дослідом і тому ніколи не довідається, мусила вона чи не мусила дослухатися до почуттів.