Саллі Руні

Я маю на увазі, що вболівання за героїв книжки — це форма бажання, яке має об’єкт, але не має суб’єкта, таке собі бажання без бажання; я не від інших хочу чогось для себе, а хочу чогось для інших, як для себе.

люди втратили чуття краси 1976 року, коли пластик став найпоширенішим у світі матеріалом. Зміни можна дуже добре простежити, якщо подивитися на вуличні фотографії до і після 1976 року. Я знаю, ти маєш вагомі підстави скептично ставитися до естетичної ностальгії, але факт залишається фактом: до 1970-х років люди носили міцний одяг з вовни та бавовни, зберігали напої у скляних пляшках, загортали харчові продукти в папір, обставляли житло міцними дерев’яними меблями. Зараз більшість об’єктів у нашому візуальному середовищі зроблено з пластику, найпотворнішої речовини на землі, матеріалу, який від фарбування не набуває кольору, а насправді надзвичайно огидно випромінює його

Це змушує мене замислитися над питанням, чи культура знаменитостей не взялася метастазами, заповнюючи порожнечу, залишену релігією. Своєрідний злоякісний наріст на тому місці, де раніше було щось святе.

Може, ми для того й прийшли на світ, щоб любити й хвилюватися за тих, кого знаємо, і не припиняти любити й хвилюватися навіть тоді, коли, з ідеї, треба робити щось важливіше.

Бо ми занадто сильно любили одне одного й занадто одне одним цікавилися.

Людство мені подобається якраз цим, та й саме це тримає нас при житті — оте, що ми, як дурні, носимося одне з одним.

Схоже, їхня розмова певним чином подіяла на них обох, тільки неможливо було пояснити, як саме, що це означало, що вони відчували в той момент, чи було воно для них спільним, чи відмінним. Можливо, вони й самих себе не знали, тож ці питання не мали чітких відповідей, і ще тільки випадало розгадати, що з цього буде.

Мені так лячно і ніби боляче — річ не в стражданні, яке я легко можу пережити, а в принизливості страждання й відкритості йому.

Я страшенно закохалася в нього і поводжуся як дурепа, коли він виявляє до мене прихильність.

відчувала, що можливе все, що переді мною немає замкнених дверей і що десь, ще не знаю де, є ті, хто буде мене любити й захоплюватися мною, ті, хто хоче зробити мене щасливою. Мабуть, у чомусь це пояснює ту відкритість до світу, яку я відчувала, — може, й несвідомо я передчувала своє майбутнє, виглядала його ознаки.