Марк Аврелій

Добре жити, добре зіграти ту роль, яку накинула доля, і гідно піти зі сцени — ось для чого ще двадцятип'ятилітнім Марк Аврелій відмовився від занять риторикою

Навіщо дбати про щось інше окрім того, щоби врешті-решт в землю обернутись?{229} Навіщо хвилюватися? Хай що робитиму — однак мене чекає розпорошення.

Хочеш погамувати біль?
Книгу блаженну цю розгорни!
В неї пірнеш — то винесеш з дна
думку, дорожчу од многих скарбів.
Легко добачиш: ті, що грядуть,
й нині сущі, й минулі усі наші радості й біди
ледве чи важать більше, ніж дим.

Палатинська антологія 15, 23

Пригадай, відколи ти зволікаєш, і вже вкотре, отримавши від богів пільгу, нею не користаєшся. Треба, врешті-решт, відчути, якого Всесвіту ти частинка; і від якого всесвітнього Урядника береш витік, поставши; і що межу твого часу накреслено: не скористаєшся ним для просвітлення — мине, і ти минеш, і вже не буде як.

Шарпає тобою те, що припадає ззовні? Знайди хвильку дозвілля, щоб підівчитися чогось доброго, ба, просто перепочити від цієї круговерті. Тут, однак, треба стерегтися й іншої суєтності: бо ж навіть той займався дурницями, хто, хай і натрудився за життя, та не мав однієї мети{67}, до якої спрямував би кожне своє устремління й усю свою уяву.

коли хтось зненацька запитає: «Про що ти думаєш?», одразу ж впевнено відповісти: про те й те; і щоб з тих слів одразу було ясно, що все воно — просте й доброзичливе: властиве суспільній істоті, байдужій до примар насолоди і взагалі всякого задоволення, до суперництва, до заздрості й підозр, та й до будь-чого іншого, за що довелося б червоніти, якби виповів, що в тебе таке на умі.

Всередині — будь завше погідний, незалежний від зовнішньої підмоги, незалежний від того, чи від тривоги хтось убезпечить.

Годі блукати: не читатимеш ані власних спогадів{124}, ані Діянь давніх римлян і греків {125}, ані тієї добірки з писань, що ти собі відклав на старість{126}. Поспішай до мети, відкинь марні сподівання і, коли тобі до себе не байдуже, сам себе спомагай — доки маєш як.

Ненастанно споглядай, як усе стається через перетворення, і звикай брати на ум, що природі Цілого ніщо так не до вподоби, як перетворювати суще і творити щось подібне, але вже нове; бо все суще — це, певним чином, насіння будучого. Але ти, навпаки, уявляєш сім'ям лише те, що вкидають у землю чи в лоно, — а це ж велике неуцтво.

Як мовив Епіктет, ти є душа, що тягає за собою мерця{175}.