Е. Попович

Коли людина чогось варта, то вона вже тільки пам’ятник сама собі. А бути пам’ятником, по-моєму, тяжко й нудно.

знав жінок, але то все були випадкові зустрічі, побіжні пригоди, іноді — весела година, самот­ній вечір, втеча від самого себе, від розпачу, від спустошення… Та я й не хотів нічого іншого, бо гниття навчило мене покладатись тільки на себе й ні на кого більше, хіба що на товариша. І ось раптом побачив, що я можу важити щось для людини, просто тому, що я існую, і вона щаслива від того, що я з нею… Такі слова звучать дуже просто, та коли вдумаєшся — то це дивовижна, безмежно важлива річ. Це щось таке, від чого твоє серце ладне розірватися, що може цілком змінити тебе. Це кохання і водночас щось інше. Щось таке, в ім’я чого можна жити. Чоловік не може жити заради кохання. А заради іншої людини — може.

— Світ не збожеволів, — зауважив я. — Збожеволіли люди.