Крістофер Макдуґал

Тед з головою занурився в багаторічні архіви Босого Кена Боба. Він з’ясував, що Леонардо да Вінчі вважав людську стопу, з її дивовижною «системою підресорювання», складеною з однієї четвертої всіх кісток тіла людини, «шедевром інженерії і витвором мистецтва». Дізнався про Абебе Бікілу, ефіопського марафонця, який у 1960 році босоніж пробіг олімпійський марафон вимощеними бруківкою вулицями Рима і став переможцем, і про лікаря Чарлі Робінса, пророка серед медичних невігласів, який завжди ганяв босяка і запевняв, що зовсім не біг шкодить людському тілу, а бігові кросівки.

Та найбільше Теда вразив «Маніфест голих ніг» Босого Кена Боба. У Теда аж мороз пішов по шкірі — здавалося, це одкровення написане спеціально для нього. «Багатьох із вас, мабуть, мучать хронічні травми, пов’язані з бігом, — починає Босий Кен Боб. — Взуття блокує біль, а не ударні навантаження! Біль учить нас бігати правильно і комфортно! Ваша манера бігу зміниться, щойно ви позбудетеся кросівок».

Воно й не дивно, що стопи такі чутливі, — міркував Тед, — це ж бо саморегулюючі механізми. Нап’ясти на ноги кросівки з амортизацією — все одно що вимкнути в будинку пожежну сигналізацію».

Під час першого забігу босоніж (між іншим, аж на вісім кілометрів) Тед відчув... та нічого він не відчув. Нічогісінько. Він збільшив час до години. Потім до двох. За кілька місяців Тед перетворився з горе-бігуна, якого мучив біль і страх, на настільки прудкого босого марафонця, що йому вдалося підкорити вершину, недосяжну для дев’яноста дев’яти відсотків