Крістофер Макдуґал

Не прогадав він і з іншим — тараумара раптом здобули славу, популярність і визнання. Фішер пообіцяв, що наступного року команда повернеться у Ледвіль. Саме ця обіцянка й стала магічним заклинанням, яке перетворило «Ледвіль трейл 100» з маловідомого франкенмарафону у надзвичайно важливий медіа-захід. ESPN тут же викупив права на трансляцію перегонів. ABC розповіли про «супербігунів» тараумара в спеціальному випуску передачі «Неосяжний світ спорту» (Wide World of Sports). Пивоварня Molson Brewery стала офіційним спонсором ледвільського ультрамарафону, а взуттєва компанія Rockport Shoes — єдиної в світі команди бігунів, які ненавиділи кросівки.

Ультрамарафонці не шахраювали, бо в цьому не було жодного сенсу. Перемога не приносила їм ані слави, ані багатства, ані медалей. Ніхто не знав, хто вони. Всім було байдуже, хто виграє їхні дивні лісові перегони. Переможці ледвільського забігу навіть грошовий приз не отримували — їм діставалася така ж пряжка, як і учасникові, котрий прибіг останнім. Тож як науковець Віджил міг покластися на дані ультрамарафону, а як фанат бігу — насолодитися видовищем без тіні презирства чи скептицизму.

Один ультрамарафонець верещав і ховався в ліс щоразу, як бачив світло ліхтарика, — йому здавалося, що це наближається потяг. Інший насоло­джувався товариством звабливої ролерки в сріблястому бікіні, яка кілька кілометрів супроводжувала його Долиною смерті, а потім, на його превеликий жаль, розчинилася в повітрі. Того року шестеро з двадцяти учасників «Бедвотера» скаржилися на галюцинації. Комусь навіть ввижалося, що узбіччя всипані гнилими трупами, а по дорозі повзають «велетенські миші-мутанти».

останні роки Віджил переконався, що наступний прорив у поліпшенні людської витривалості забезпечить саме той параметр, за вивчення якого він боявся братися, — характер. Не той «характер», про який постійно патякають інші тренери, — Віджил мав на увазі не «витримку», «жагу перемоги» чи «силу бойового духу», а дещо геть протилежне. Віджил не асоціював характер із твердістю. Для нього вирішальними були милосердя, доброта і любов.

Так-так, любов.

Віджил знав, що говорить, як божевільний хіпі, і радо й далі застосовував би перевірені роками періодизовані таблиці тренувань, працював би над конкретними критеріями, які піддаються кількісному визначенню, як-от максимальне споживання кисню. Але, присвятивши п’ятдесят років дослідженню зв’язків між фізіо­логією і результативністю, Віджил дійшов невтішного висновку, що відповіді на всі легкі запитання уже знайдено — тепер він дізнавався дедалі більше про,

й був справжній секрет тараумара: вони не розучилися любити бігати. Вони пам’ятали, що біг — це найперше мистецтво людства, наша споконвічна натхненна творчість.

Воно й не дивно, що так багато людей ненавидять бігати. Коли вважаєш біг засобом досягнення мети — своєрідною інвестицією в прудкість, стрункість чи багатство, — то не бачиш сенсу і далі ним займатися, якщо твої старання не окупаються.

тренування були такими ж примітивними, як взуття. Вони бігали дуже багато. «Ми влаштовували забіги двічі, а то й тричі на день, — пригадував Френк Шортер.

Можливо, всі наші біди — вся та жорстокість, жадібність, ожиріння, хвороби і депресії, яким ми ніяк не можемо дати ради, — й справді почалися тоді, коли ми перестали жити, як «народжені бігати». Адже коли зрікаєшся своєї природи, вона завжди проривається назовні, але вже в інший, огидніший спосіб.

70-ті американські марафонці нагадували тараумара — таке ж відособлене плем’я вигнанців, які бігали з любові до бігу, покладаючись на природні інстинкти і просте спорядження. Зріжте у кросівок 70-х верх і отримаєте сандалі: від старих «адідасів» і «оніцука тайґерс» (Onitsuka Tigers) залишаться лише підошви і шнурівки — жодних тобі регуляторів руху, супінаторів чи підп’яточників. У 70-ті ніхто не переймався пронацією29 і супіна­цією30, бо тоді навіть слів таких ще не було.

Звісно, багато хто зараз почне шукати виправдання і кричати, що у кенійців просто якісь мутантні м’язові волокна, але річ не в тому, чому інші люди стали прудкішими, а в тому, чому ми стали повільнішими. А факти такі: американський біг на довгі ди­станції втрапив у спіраль смерті саме тоді, коли на арену вийшли гроші. Професіоналам дозволили брати участь в Олімпійських іграх після Ігор 1984 року, а отже, виробники взуття отримали змогу наймати талановитих бігунів на довгі дистанції навіть із найвіддален