Михайло Коцюбинський

Співаночки мої милі,
Де я вас подію?
Хіба я вас, співаночки,
Горами посію, —

Ніч тяглась довго, безконечно, як смерть…

Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею... Листопад 1901 р.

Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває. На вузьких стежках він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, і чув тепло її тіла.

Гой ви мете, співаночки,
Горами співати,
Я си буду, молоденька,
Сльозами вмивати.

Ой як буде добра доля,
Я вас позбираю,
А як буде лиха доля,
Я вас занехаю...

Поки ми ся та й любили, сухі дуби цвіли, а як ми ся розлучили, сиренькі пов'яли...
— Не кажи так, Марічко, не кажи, любко... Тепер ми вже разом та й довіку укупі будем...
— Довіку? Ха-ха...
Іван здригнувся і став. Сухий зловісний сміх різнув йому по серці. Неймовірно озирнувся на неї.
— Смієшся, Марічко?
— Що ти, Іванку! Я не сміялась. То тобі вчулось. Ти вже пристав? Тобі трудно іти? Ходім ще трошки. Ходімо!..
Вона благала — і він пішов далі, міцно притиснувшись плечем до плеча, з одним бажанням — йти так, щоб не лишитись позаду і не побачить, що у Марічки замість одежі, замість спини... Е, що там... не хотів думать

... Я хочу набутись. Раз жиємо на світі...
Що правда, то правда, життя наше коротке — блисне та й згасне

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе із гадаю

Сім раз на годину…

Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам'яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, файний веселий легінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків.