Валер'ян Підмогильний

Вони манять, але гублять. Вони світять, але сліплять.

зайшов на Аскольдову могилу[18], занедбане тепер кладовище, і читав там на пам'ятниках імена людей, що жили колись і не лишили по собі нічого, крім табличок; гуляв крутими алеями колишнього Царського саду[19], сидів із книжкою над кручею, що спадає до Дніпра; був у Софії[20] і Володимирському соборі[21], осередках церковного руху, що непомітно точиться під високими банями; дивився на Золоті Ворота[22], колись браму великого Києва, обійшов великі базари — Житній[23], Єврейський[24] та Бессарабку[25], блукав коло, подорожував Берестейським шосе[26] до політехніки

тільки дурив себе, хотів сам себе переконати, що минуле йому близьке, що він живе ще ним і для нього.

коли має вернутись кохана, яку ждано і жадано

мандрував через Деміївку[27] в Голосіївський ліс[28], спочивав у Ботанічному саду[29] й витратився не без вагання на тридцять копійок, щоб потрапити до Історичного музею[30] та музею Ханенка[31], де захоплено любувався на прадідівську зброю

З поширеного за революції гасла: «хто не робить, той не їсть» він вивів собі категоричну тезу: «хто не їсть, той не робить»

Пароплав протяжно крикнув перед розведеним понтонним мостом, і цей пронизливий гук озвався в Степановому серці болісною луною. Він забув на ту мить про свої ніби здійснювані жадання і тужливо дивився на струмінь білої пари над свистком, що давав останній сигнал його минулому. І коли свист раптом ущух, в душі його стало тихо і мертво. Він відчув десь вглибині дурний натиск сліз, зовсім не відповідний до його віку й становища, й здивувався, шо ця вільгість ще не висохла в злиднях і праці, що вона затаїлась і от несподівано й недоречно заворушилась. Це так вразило його, що він геть почервонів і одвернувся.

Місяцями погноблені в одежі білі тіла виходили з в'язниці, розцвітали бронзою в гарячій млості на піску, як загублені десь на нільських берегах дикуни. Тут на мить кожному воскресало первісне голе життя, і тільки легкі купальні костюми нагадували за тисячоліття.

Такого приниження він не чекав. Він ішов на голод, на злидні, але не в череду.

Такі витрати не були йому в спромозі, бо, крім сподіванок, може, нічого не вартих, він мав тільки червінець на всі злидні й пригоди, що могли його в місті спіткати.